Деякі гуманітарні аспекти українсько-ізраїльських відносин

Текст виступу на конференції 18-19 жовтня 2012, КНУ імені Тараса Шевченка

Я громадянин України, не є дослідником, як більшість присутніх, хоч за освітою фізик-теоретик, що дуже далеко від історії та міжнародних відносин, але силою обставин, оскільки очолюю одну з єврейських асоціацій України, брав і надалі братиму активну участь у відносинах єврейської громади України з Ізраїлем та різними ізраїльськими інституціями, а також мав відношення до встановлення дипломатичних відносин між нашими країнами та їхнього розвитку.

Сьогодні мені навіть складно згадати, коли Ізраїль з’явився та став вагомим чинником мого життя, розвитку і освіти, можливо це сталося навіть перед тим, як я народився. Річ у тім, що мої батьки народилися і жили в Бессарабії, а зустрілися, побралися і народили мене в Узбекистані, де мама з родиною була в евакуації, і де батько після демобілізації розшукував свою родину, не знаючи, що вона загинула під час Голокосту. У Чернівці ми переїхали, оскільки батько не хотів жити в Радянському Союзі. Як колишній громадянин Румунії він волів переїхати в Румунію, а потім в Ізраїль. Це був непоодинокий імпульс, цього прагнули, намагаючись скористатися міждержавними угодами, що короткий час діяли після війни, багато євреїв, які перед війною жили на територіях Польщі, Румунії, Угорщини, як перейти кордон, щоб потім переїхати до Ізраїлю. І цей досить потужний рух тривав до кінця 46 року, існували навіть нелеґальні шляхи перетину радянського кордону, були відповідні організації, провідники, які переводили єврейські родини через кордон в Польщу і Румунію. Але 48-го року, коли ми приїхали на Буковину, леґальна і нелеґальна еміґрація закінчилися, і ми залишилися в Чернівцях.

Проте Ізраїль і надалі супроводжував моє життя. Я пам’ятаю, як батько шукав і нарешті придбав певний радіоприймач латвійського виробництва «WEF-Акорд» з довжиною хвилі 33,3 м, який єдиний давав можливість слухати Голос Ізраїлю. Батько слухав його і розповідав про почуте дружині і мені – старшому синові. Одночасно в єврейських не асимільованих родинах, а таких була більшість на Західній Україні, на Песах натхненно бажали один одному: «Наступного року в Єрусалимі!». Це відкладалося роками, завжди було з нами. І попри те, що прожив в Україні більшу частину життя, доживу його тут і дуже люблю цю країну, але частина мого серця належить Ізраїлю. Крім того там проживає велика частина моєї родини, зокрема два сина.

Після Шестиденної війни 67 року розпочалася еміґрація в Ізраїль. Цей процес в Радянському Союзі починався із Заходу – країни Балтії (Рига й Вільнюс), Львів і Чернівці в Україні, Тбілісі в Грузії. Ми жили цими подіями, адже в стані підготовки до еміґрації і переїзду до Ізраїлю були наші родичі, сусіди, друзі, однокласники. Скажу більше – на початку 60-х років вже існували приховані міґраційні потоки: вони не афішувалися, але окремі родини добивалися такого права і серед них були мої знайомі в Чернівцях. Після 67-го року, коли почалася масова еміґрації до Ізраїлю, я допомагав моїм друзям і родичам. Це не було втіленням власної думки про еміґрацію, я розумів цей процесс як реалізацію одного з невід’ємних прав людини – права на вільне пересування і вибір місця проживання. Вже тоді я був близький до українського правозахисного руху, що боровся за інше право – право мати власну незалежну державу.

Наприкінці 80-х років, коли з’явилася можливість поїхати до Ізраїлю, я скористався нею і детально познайомився із його життям. Це дало можливість після повернення поширювати правдиву інформацію про єврейську державу. Це був 89-й рік, але такі розповіді вже стали можливими, хоча серед слухачів завжди були «люди в сірому», яки ретельно конспектували почуте.

Серед нас зараз є перший посол держави Ізраїль Цві Маген. Свого часу він очолював організацію «Натів», створену ізрїльским урядом в 1952 році для звязку з євреями Радянського Союзу. Я вже набагато пізніше взнав, що потрапив у «поле зору» «Натіву» ще в 1974, як людина, яка активно допомагала від’їзжаючим в Ізраїль.

Так ось, саме з паном Магеном ми вперше зустрілися восени 1988 року, коли після закінчення мого адміністративного нагляду, я зібрався побувати Ізраїлі, і приїхав в Москву до посольства Голландії отримувати ізраїльську візу, він тоді працював там в першій ізраїльській дипломатичній групі.

Наступним важливим етапом стало становлення офіційних відносин між нашими країнами  і відкриття посольств. На той час у нас вже була своя структура – Асоціація єврейських організацій і общин (Ваад) України, і ми активно допомагали ізраїльському першому ізраільскому представництву знайти приміщення, в якому, до речі, вони знаходяться й досі. Безпосередньо цим питанням займався мій заступник Борис    Башин.

Коли Україна збиралася відкривати своє посольство в Ізраїлі пан Юрій Щербак, кандидатуру якого мали затвердити на посаду першого посла і його команда дуже мало знали Ізраїль, відтак мене запросили, аби я розповів їм про Ізраїль і відповів на численні запитання. Зрозуміло, це не було єдиним їхнім джерелом інформації, але ми провели кілька багаточасових зустрічей, підчас яких обговорювали, що на них чекає в Ізраїлі, акцентували увагу на різних аспектах життя країни, роботі різних інституцій. Надалі ми часто спілкувалися не лише з паном Щербаком, але й його наступником послом Олександром Майданником. Я також брав участь у підготовці першого візиту в Ізраїль президента України пана Леоніда Кравчука.

Згадаю лише деякі деталі. Ми запропонували панові президенту відзначити в Ізраїлі одного із відомих науковців, з числа тих, хто займається україністикою. Такою кандидатурою був професор Вольф Москович, перший президент ізраїльської асоціації українських досліджень, віце-президент міжнародної асоціації українських досліджень. Він отримав почесне звання іноземного члена Національної академії наук України.

Серед наших пропозицій була й така – передати Ізраїлю з архіву КҐБ декілька справ про сіоністські організацій, що діяли на території України і члени яких були репресовані за відповідну діяльність. Він привіз три справи 20-х, 30-х і 50-х років. По одній з них проходив однокурсник Юрія Щербака Анатолій Парташніков (в Ізраїлі його знають як Нафталія Прата, головного редактора Єврейської енциклопедії). У 50-ті він належав до групи єврейських студентів, яких КҐБ звинуватило у створенні сіоністської організації, а радянський суд покарав за це.

Змушений зауважити, що історія відносин євреїв і українців, а також наших держав переобтяжена великою кількістю стереотипів, які мають тривалу історію (від часів Російської імперії до радянської доби) і даються взнаки навіть на цьому зібранні.

Один із них полягає в тому, що євреї Російської імперії та Радянського Союзу були переважно лівими, соціал-демократично налаштованими. Проте історичні дослідження засвідчують, що коли 17-го року після Лютневої революції єврейські організації вирішили провести всеросійський з‘їзд представників єврейських громад, запланований на грудень 17-го, то більшість делегатів було обрано саме від сіоністських партій. Зрозуміло, з відомих причин з‘їзд не відбувся, але у виданих підготовчих документах, які створювалися на місцях (у семи містах імперії на той час проживало більш як 50 тисяч євреїв) це простежується досить чітко. За даними чернівецьких архівів серед буковинського єврейства також найпоширенішими були сіоністські, а не соціал-демократичні, переконання.

Ще один стереотип стосується всебічної допомоги Ізраїлю на етапі становлення єврейської держави. Дуже важливо, що допомога єврейській державі стала справою майже всього єврейського населення в діаспорі. Крім грошової допомоги, що збиралася євреями (цей факт яскраво засвідчила Ґолда Меїр у своїх спогадах), своєрідною формою допомоги була акцентована купівля ізраїльських товарів в Європі і Сполучених Штатах. Євреї купували ці товари попри те, що вони були дорожчими і не завжди могли конкурувати по якості з товарами інших виробників. Це була опосередкована підтримка, але вона далася взнаки, адже саме завдяки розвитку експортного потенціалу зростала і міцніла ізраїльська економіка, і ці кошти йшли не через державні канали а безпосередньо через єврейську солідарність.

Серед спогадів про часи налагодження українсько-єврейських відносин є й такий. На прес-конференції в готелі «Кінг Девід» делегація з близько 20 рабинів брацлавських хасидів звернулася до Леоніда Кравчука з проханням перенести прах рабина Нахмана з Умані в Ізраїль. На той час історія ця було маловідомою, і президент України пристав на цю пропозицію. Проте інша група рабинів в той же день сказала, що це суперечитиме релігійному закону і краще дозволити хасидам приїздити в Україну як прочанам. Кравчук, з притаманною його винахідливістю сказав, що дав першу обіцянку, не будучи обізнаним з тонкощами релігійної традиції, а тому перепросив і сказав, що відтак не може зголоситися на перепоховання праху рабі Нахмана.

Хотів би зупинитися ще на одному аспекті українсько-ізраїльських відносин – демографічному. Україна дала Ізраїлеві більш як 400 тисяч своїх громадян. (від 67 року до нинішнього часу). Майже кожен третій єврей, що еміґрував з території колишнього СРСР – мешканець України. Між тим сьогодні українське земляцтво в країні невелике. Попри те, що на консульському обліку перебуває більш як 60 тисяч наших співгромадян, у українських виборах беруть участь дуже мало людей. Це неґативний чинник, оскільки люди, що виїхали з України, не мають можливості спілкуватися, відсутні українські центри, натомість потужні російські центри активно проводять на території Ізраїлю політику Росії, і я оцінюю це не лише як позитивне явище. Українське посольство, українське Міністерство закордонних справ дуже мало роблять, аби виправити цю ситуацію – посилити вплив України в Ізраїлі, в тому числі і на колишніх громадян.

Тепер стосовно ідентичності євреїв з України та Ізраїлю. Щодо цього є така байка. В Австралії євреїв-миґрантів ділять на три групи. Про перші дві кажуть, що це ніякі не євреї, а лише третю вважають за справжніх юдеїв. Хто ж вони такі? Насамперед «не євреї» – це асимільовані радянські євреї та ізраїльтяни. З асимільованими зрозуміло, а от ідентичність ізраїльтян дуже відрізняється від усталеного сприйняття євреїв, яких ми добре знаємо за власним досвідом – це люди з іншою ідентифікаційною матрицею. А справжніми євреями австралійці вважають євреїв зі Південної Африки, бо вони мають спільні до ними ідентифікаційні механізми в утворенні єврейської ідентичності. Американські соціологи Лібман і Коен дійшли висновку, що ідентичність ізраїльтян дуже відрізняється від ідентичності євреїв Америки, більше того, на їхню думку, йдеться про два різні моделі юдаїзму, настільки різними є ці два масивів єврейського населення Я пам’ятаю, як ми сміялися над радянськими етнографами і демографами, авторами Радянської Енциклопедії, що розділяли як різні ідентичності євреїв Радянського Союзу і країн народної демократії та євреїв Ізраїлю і західних країн. Виявилося, що в цьому було раціональне зерно, хоча розуміти його слід не за радянськими стандартами. Але, коли йдеться про відносини України і Ізраїлю та євреїв України та Ізраїлю, то ці особливості варто враховувати.

За результатами наступного перепису населення в Україні ми матимемо за фактом самоідентифікації від 75 до 80 тисяч євреїв України (це мої власні підрахунки). 2002 року євреїв було 105 тисяч. Кількість єврейського населення зменшується через декілька чинників. Міґраційний чинник нині майже нульовий, між обома країнами існує умовна міграційно-демографічна рівновага, приблизно тисяча громадян від’їжджає в Ізраїль і приблизно стільки ж приїжджає в Україну. Відтак, єврейське населення вже не зменшується внаслідок міграції, але воно зменшується завдяки негативному демографічному балансу – дуже висока частка людей старшого віку і дуже низький рівень народжуваності. Тим не менше, ми вважаємо, що в Україні ще довго існуватиме велика, одна з найбільших в Європі, єврейська громада. До речі, зауважу, що підраховувати кількість євреїв не так просто, адже при цьому слід враховувати три аспекти: самовизначення під час перепису, галахічний підхід, що дає приблизно 150–160 тисяч і той, що ґрунтується за законі про повернення, таких євреїв близько 300 тисяч. Тобто, потенціал громади ще великий.

Тепер щодо рееміґрації, як ми її розуміємо. Це приїзд людей, які отримали ізраїльські паспорти після еміґрації, а також тих, хто народився в Ізраїлі. Ми дослідили причини повернення. Насамперед це економічний чинник. Україна, хоч і не є дуже цивілізованою країною, проте це великий ринок, що дає можливість самореалізації: багато ізраїльтян отримують тут пропозиції, аналоґів яким немає на батьківщині. Друга причина – родинні зв’язки, третя – недостатня реалізація потенціалу абсорбції, чисто психологічний чинник. Люди, які не можуть адаптуватися в новому середовищі впродовж п’яти років, повертаються. Кількісні показники рееміграції визначити важко, оскільки ми не можемо провести опитування з таким запитанням, але, за мінімальними оцінками, ця група налічує на  сьогодні в Україні не менше 20 тисяч.

Між Україною та Ізраїлем є багато подібного, але не варто ані перебільшувати таких подібностей, ані мати ілюзій щодо таких аналоґій. Особисто мені дуже цікавою є політична аналогія. Якщо ми уважно проаналізуємо політичний спектр в Ізраїлі та Україні, то побачимо що розподіл по лінії правих та лівих партій відбувається не за звичними соціально-економічними чинниками, а переважно за зовнішньополітичними. В Україні – це Росія, а тому ліві в Україні виступають за розширення контактів з Росією, а праві – ті хто проти такої політики і відповідно за ширші контакти із Заходом. В Ізраїлі зовнішньополітичний чинник – це оточуючий арабський світ і палестинці, і лівими в Ізраїлі є ті, хто виступає за покращення будь-якою ціною відносин з палестинцями і арабським світом, праві ж вважають цей шлях хибним, оскільки він загрожує безпеці країни. Ці тенденції впливають на політичний розподіл сил при голосуванні на виборах, і було б правильно уважно дослідити її.

Якщо Україна могла б щось використати з ізраїльського політичного досвіду для побудови незалежної сильної економічно розвитої країни, то це було б дуже добре для країни саме тому, що це не звична практика економічної допомоги, а навчання того, як ці процеси можуть відбуватися в Україні.

На завершення хочу наголосити на тому, що для нас, як єврейської громади, дуже важливо, щоб Україна на різних етапах міжнародного життя, в різних інстанціях, починаючи від Організації Об’єднаних Націй, голосувала би на підтримку Ізраїлю. Як один з керівників єврейської громади я можу дозволити собі такі суб’єктивний, я б сказав родинний погляд на цю проблему.

Я не хочу в жодному разі применшити ролі, яку відіграла Україна 1948 року при створенні єврейської держави і наслідків голосування українського дипломата Василя Тарасенка, проте для мене надто важливим є те, що Україна робить нині. Я дуже ціную той факт, що 16 жовтня 2009 р., коли Раді ООН з прав людини обговорювалися висновки комісії Голдстоуна щодо ізраїльської операції «Литий свинець», Україна була однією з шести країн, які підтримали Ізраїль і проголосували проти прийняття висновків комісії Голдстоуна. Згодом сам Голдстоун відмовився від висновків своєї комісії, визнавши їх дуже суб’єктивними. І те, що Україна підтримала Ізраїль в голосуванні, коли єврейська держава потребувала такої підтримки, для мене дуже важливо, бо на відміну від 48-го року, коли зовнішня політика здійснювалася за рішенням Сталіна, в цьому випадку Україна повела себе як дійсно незалежна країна. Я сподіваюся, що вона й надалі поводитиметься як незалежна країна і як цивілізована країна підтримуватиме Ізраїль як єдиний осередок цивілізованості і демократії на Близькому Сході.

Йосиф Зісельс, голова Вааду України, голова Генеральної Ради Євразійського єврейського конгресу